Звивистий шлях на Батьківщину

Історія – це циклічний процес, над яким звичайні жертви ситуації не мають влади. Усе, що відбувається, не є покаранням певної конкретної людини за якусь провину; війни, епідемії, геноциди – людство знає чимало прикладів подій, котрі спричиняли особисті трагедії, розривали сім’ї, змушували мігрувати цілі народи, укриватися деінде від злиднів, нещасть і переслідувань. Одним словом – шукати прихистку там, де вони це не збиралися робити, але внаслідок сліпої гри долі вимушені були підкоритися їй або загинути у вирі жорстокості і людської ненависті.

Наша історія – це історія не страху, чи ганебної втечі, а перш за все – любові. Неосяжної пам’яті про землю, дитинство, перших друзів, перше кохання, маму і тата, і звісно – Батьківщину. Людина, незалежно від свого соціального статусу і місця знаходження, завжди знає, ким вона є. І це є константа, яка на підсвідомому рівні визначає нас як людей.

Завершення однієї з найжорстокіших і кровопролитніших війн в історії людства принесло неосяжне море болю і жахливі наслідки, результатом якої стала загибель 10 мільйонів людей. Своєю чергою багато інших опинилися там, де вони б навряд чи були за більш сприятливих обставин. Перша світова війна змусила мігрувати без перебільшення величезні маси людей. Зокрема, сотні тисяч осіб, рятуючись від війни, рушили з заходу на схід Російської імперії. Серед них були й поляки, про яких піде мова у цьому нарисі.

Закінчення тривалої війни ознаменувало початок якісно нової доби у розвитку багатьох народів. Чимало з них заявили про свої наміри сформувати  на руїнах імперій свої незалежні держави. Серед іншого відродилася з небуття суверенна Польща. Отримавши таку довгоочікувану свободу, країна почала відбудовуватись, вставати на ноги, відроджувати знищені будівлі, міста, господарство і промисловість. Через стільки років така жадана мрія поляків стала солодкою реальністю, за яку кожен з них вчепився обома руками. Люди, які були змушені переселитися вглиб Російської імперії, почали відважно шукати шлях додому.

Харківська губернія була тим місцем, де знайшли прихисток «усі» – багато польських селян, ремісників, торговців, шляхти тощо. Хтось прибув сюди ні з чим, інші встигли вивезти найцінніші для них речі, а дехто взагалі приїхав сюди з самою лише сумною думкою, що назад вже не вдасться повернутися.

Для того, аби найяскравіше проілюструвати соціальну неоднорідність польських репатріантів, давайте разом розберемо варіанти звернень до місцевої влади міста Харкова у той час, коли національна самосвідомість польських громадян почала невпинно кликати їх додому. В результаті, перед спільнотою постало т. зв. «питання підданства», інформацію про яке поширили місцеві газети.

Серед осіб, які зверталися у цій справі до органів влади, є прості селяни, родина Ніжинських, що проживали за адресою вул. Римарська, д.23, кв.7. Вони одними з перших подали прохання про звільнення їх від українського підданства. Голова сім’ї Ян Казимирович написав заяву за всю родину (синів Яна і Вітольда та дружину Анну), засновуючись перш за все на тодішньому законі про підданство (Пункт 4, закону про громадянство, ст.62, про гербовий збір). Згідно із ним, вони мали право звільнитися від гербового збору і, автоматично, переставали бути громадянами Української держави. Від його сплати звільнялися навіть родові шляхтичі – такі як Александр Стефанович Рошковський, що мешкав за адресою вул. Каплунівська 7, кв. 11; нині – вул. Мистецтв 7. Вони, як і офіцери, вирішували це питання особисто. На підставі досліджених даних можна зробити висновок, що великі сім’ї мешкали переважно у центральній частині міста, будучи сконцентрованими на вул. Римарській чи вул. Клочківській. Своєю чергою особи, що мали особливий статус (шляхта, офіцери), здебільшого селилися поряд з адміністративними установами у менш заселених вулицях – здебільшого у провулках,  поблизу сучасної станції метро “Архітектора Бекетова”.

Апогей репатріаційних заяв на ім’я харківського губернатора припадає переважно на серпень і жовтень 1918 р. З джерел можна припустити, що ця зворотна міграція мала дві хвилі. Сім’ї і особи, що мешкали на вулицях, де проживала переважна більшість мігрантів-поляків, отримували можливість зробити це у кінці серпня (йдеться про тих, які мешкали здебільшого на вул. Римарській і вул. Клочківській). Інші, менш залюднені місцевості (р-н Холодної гори, північно-західна частина міста, де жили по 1-2 особи), могли зробити це в останніх числах жовтня або на початку грудня.

Основні аргументи переважної більшості польських мешканців Харкова були на кшталт тих, які виклав А.Л.Ляховський – звичайний селянин з с. Єжевого, Варшавської губернії:

«Настоящим имею честь доложить Вам, господин Староста, что в виду моего происхождения, я из Варшарской губернии, Пултусского уезда, Клешевской волости, дер. Ежевой, принять Украинское подданство не желаю, так как у меня там находяться имущество и мои родные».        

17 августа 1918 г.

Рідні і майно, країна та особисте самовизначення. Тобто – те, без чого неможливе життя кожного. Саме такі аргументи найчастіше фігурували у заявах.

Люди, що не вміли читати і писати, просили за себе інших. Скажімо, до Харківського губернатора потрапляли десятки листів за довіреністю, з помітками «За неграмотністю, пишу за…».

Кожен з нас мріє повернутися на свою землю, і вона чекає на своїх синів й дочок. І цього разу таки дочекалася. Будинки на вулицях опустіли, квартири переставали гудіти від повсякденної метушні, зі всього Харкова день за днем їхали люди з великими валізами, з дітьми на руках, з батьками і дружинами. Поступово, вулиці ставали не такими як раніше. Тепер там стало трохи тихіше, тому що хтось, нарешті, по справжньому опинився вдома.

 

Джерело інформації:

1. ДАХО. – Ф.4. – Оп. 184. – Спр. 24.

 

Підготував – Максим Агарков.