Леопольд Стафф

Леопольд Стафф (1878-1957 рр.)

Цей один з найуспішніших польських поетів ХХ ст., знаний драматург і перекладач народився у багатодітній родині, яка мала чеські коріння. Леопольд, як і його батько Франциск, був третім з дев’яти дітей, а тому – часто виступав у ролі «старшого» для своїх братів і сестер. Мабуть тому з самого дитинства він став роздумливою і зрілою особистістю, також великий вплив на неординарне майбутнє видатного поета справила мати Леопольдина, яка сама була німкою і дочкою коваля з Камениці. Саме вона принесла у сім’ю німецькі традиції. Хоча родина була надзвичайно простою (ані батько, ані мати не були дворянського роду), але великою і полікультурною, а тому – ідеальною для народження таланту.

Ще до народження Леопольда сім’я Стаффів намагалася стати на ноги. У 1870 р. голова родини вирішує переїхати до Львова, де вони налагоджують виробництво кондитерських виробів. Через те, що батько став представником у товаристві «Чеська Бесіда», сім’я зазнала перших успіхів і завела необхідні контакти та, як наслідок, швидко полонізувалася.

Дитинство майбутнього поету позначилося зародженням у нього тієї ідеї нескінченного оптимізму і позитиву, яку він згодом вкладатиме у свої твори. Лише проаналізувавши його дитинство, можна зрозуміти, що нескінченна енергія і пошук самого себе відігравали найголовнішу роль у становленні майбутнього творця. У 1889 р. батько відправляє Леопольда до Львівської гімназії ім. Франциска Йозефа, але вже за рік він переводиться до іншого навчального закладу (гімназії №5), в якій й отримує повну середню освіту, вивчаючи латинську і грецьку мови. Після закінчення гімназії (у 1896 р.) Леопольд Стафф захоплюється вивченням медицини, але це тривало недовго. Вже у 1897 р. за порадою батька він починає вивчати право у Львівському університеті, і наступні 2 роки вдосконалюється у цій сфері, проходячи паралельне навчання в одного з досвідчених львівських адвокатів. Але його справжнім місцем стає літературний «клуб», що регулярно проводив свої засідання у університетській читальні. Тут Леопольд познайомився з людьми, що стали йому друзями. Під впливом нового місця, де він себе знайшов, Леопольд вирішує покинути право і перейти на факультет романістики, паралельно відвідуючи лекції з філософії і славістики.

Під час зустрічей у цьому товаристві обговорювалися новітні польські і загалом європейські, нові і старі, літературні твори. В 1898 р. Леопольд дебютує як поет, представляючи свої яскраві вірші, зазвичай у позитивному і гумористичному стилі («З декадентського портфелю», «На фіолетовому даху моєї душі»). Віт також читає власні лекції під назвою «Przybyszewski», де пробує себе в якості оратора і навіть критика, даючи у своїх промовах оцінку сучасній літературі. Через те, що його промови виділяються серед усіх інших насамперед своїми поміркованими оцінками сучасних письменників, він отримує можливість опублікуватися у академічних періодичних виданнях. Вперше це сталося 1900 р, коли його вірші потрапляють до журналу «Teka» (йдеться про «Портфель» чи «Академічний Портфель»). У стінах Львівського університету також постав його перший поетичний збірник, що мав назву «Сни про могутність». Цей збірник став дороговказом творчості Стаффа. У ньому він протиставляє «молодопольській» поезії того часу, її песимізмові і ідеї слідування за течією, оптимістичну і енергічну волю до життя, з ноткою «амбіційності» у дусі Фрідріха Ніцше.

У 1901 р. починається, як він тоді пише, «справжнє життя». Образ Леопольда Стаффа тих юних років є подібним до завжди мандруючого невпинного юнака. І дійсно, Леопольд майже не буває вдома, кожну весну він проводить в Італії, часто буває у Франції, а влітку 1903 р. приїжджає  до Києва. Увесь цей час у юного поета звісно народжуються нові твори. Його неповторна ідея пошуку «Вічної золотої весни», краю, міста або містечка, де – як він дуже мріяв, – немає сумнівів, людського горя і темряви, породила засновані на цій мрії нові поетичні збірки: «День Душі» (1903 р.), «Птахам Небесним» (1905 р.).

У 1908 р. в творчості Леопольда Стаффа відбуваються значні зміни. Він починає вважати себе представником неокласицизму. Але й у цій царині поет запам’ятався своєю неординарністю. Адже у свої неокласичних віршах він з одного боку орієнтується на класичні поетичні високі форми (особливо ідилії та ренесансні сонети), а з іншого – подає просте, раціональне пояснення світу. І такий тандем поглядів стає чимось особливим.

Наступні роки Леопольд вдосконалював себе, а також – свої погляди на поезію і світ в цілому. Стафф починає працювати над перекладами праць Епікура, Петронія, вивчає давньо-китайську лірику, твори Гете. На основі цього він збагачує свій неповторний стиль новими елементами, вживає алюзії до античної і біблейської тематики, у його творах з’являються вічні питання про моральні цінності. Ці ідеї присутні у поетичних збірках Стаффа початку ХХ ст. – таких як: «Посмішки митей» (1910 р.) та «У тіні меча» (1911 р.). Останнім завершальним акордом «львівського творчого періоду» поета стала збірка «Либідь та Ліра» (1914 р.). Її можна назвати останнім суто позитивістським творінням Стаффа, в якому він легко і відкрито популяризує польську літературу і намагається презентувати соціуму все найкраще і найяскравіше, що в ній є. Завдяки цим працям Леопольда Стаффа вважають одним з найвидатніших поетів так званої «Молодої Польщі». Його твори настільки різноманітні, що у них звучать класичні, неокласичні і францисканські нотки. Такий еклектизм був пов’язаний з прагненнями Стаффа досягти успіхів на ниві драматургії. І тут, як ви вже здогадалися, він розкрився з цілком інакшого боку. Тематика п’єс Стаффа істотно відрізняється від його поетичної направленості. І насамперед йдеться про співвідношення реального і нереального. В даному випадку відверто домінує реалізм, який виражається у таких трагедіях як «Скарб» (1904 р.), «Годіва» (1906 р.) та ін.

На початку Першої світової війни Стафф емігрував до Харкова разом з відступаючою російською армією. Тут він поселився у помешканні родини Мечислава та Людвики Третерових/Трет’якових (Купецький спуск, д.4 (нині – Соборный спуск). Стафф грав активну роль у житті харківської Полонії, яка різко збільшилися внаслідок напливу біженців. Він керував літературно-художньою частиною «Польского Дому» у Харькові (пров. Провіантський, 11 – нині пров. Маряненко)). Тут він також намагався власними зусиллями налагодити друк періодичного видання, яке б розповідало харків’янам про польську літературу. Леопольд Стафф був тим популяризатором польської літератури і поезії, який розумів, що успіхів можна досягти лише власними силами і відданістю справі. Тому вже наприкінці 1915 р. він починає читати курс лекцій на цю тематику. Вони стають дедалі більш популярними, збираючи чимало місцевих мешканців, які змогли оцінити працю Стаффа і щиро зацікавилися польською літературою.

Вже після встановлення у Харкові радянської влади (1917 р.) Стафф видає збірку «Веселка сліз і крові», а 1919 р. – після повернення до Польщі – ще одну збірку «Польові стежки». Перша з них стала, як зазначає сам поет, «реакцією, враженням» від тодішніх подій, і насамперед – від війни і того жаху, який вона з собою принесла. В цій збірці Стафф сумує за рідною землею і зображує катастрофічні наслідки війни. У «Польових стежках» Стафф по суті відмовляється від старого «молодопольского», модерного  стилю письма. Тепер поет повертається до пошуку естетики незмінного, віднайденою її у красі повсякдення.

З відновленням незалежної Польщі Стафф бере участь в організації літературного життя Другої Речі Посполитої, редагує часописи, працює редактором бібліотеки «Пантеон», яка видавала переклади на польську творів видатних поетів минулого. У цей час з’являються його нові збірки, «Раковина, що шумить» (1921) і «Вушко голки» (1927). Вони носили більш особистий характер. Скажімо, в другій збірці відбилися переживання поета після смерті прийомної дочки, тяжка хвороба дружини і смерть давніх друзів.

Трансформація поглядів поета тривала й надалі. В 1930-х роках з’являються нові збірки, які вважаються вершиною його майстерності – «Високі дерева» (1932) та «Колір меду» (1936). У цих творах Стафф знову повертається до концепту безкінечності і продовжує розвивати ідею естетики повсякденності, додаючи свої власті переживання і погляди на світ і природу. Додатковий колорит його творам надає сатирична форма письма, спрямована проти міщанства, їх стилю життя і ролі у суспільстві.

Останні роки життя Леопольд Стафф прожив у Варшаві. Період німецької окупації втілився у гнітючій атмосфері збірки «Мертва погода» (1946). У повоєнну добу праці цього видатного творця здобувають загальне визнання. У 1949 р. найстаріший у Польщі Ягеллонський університет надав йому звання Доктора, у 1951 р. Стаффа нагородили Державною премією, а в 1955 р. орденом «Прапор Праці». Останні збірки творця – «Івняк» і «Дев’ять муз» – вийшли вже після його смерті, у 1958 році. Але вони залишили глибокий відбиток у душі всіх читачів і прихильників видатного поета, стали завершальним акордом його важкого і  водночас неповторного життєвого шляху.

 

Джерела інформації:

1.Czartoryski-Sziler P. Wielcy zapomniani. Leopold Staff – poeta trzech epok // Nasz Dziennik. – 2003. – Nr 10.

2. Szleszyński B. Leopold Staff. – Warszawa, 2003

3. Zaleski Z. Postawa twórsza Leopolda Staffa. – Warszawa, 1913. – S. 63-105.

 

Підготував – Максим Агарков