«Засліплені Наполеоном»

Тема польських військовополонених з наполеонівської армії у Харкові чи Слобідсько-Українській губернії уже відображена в кількох публікаціях[1]. Автори перебувають під впливом поразок і перемог 1812 р. та справ зі Слобідсько-Української губернської канцелярії 1812-1813 рр. Хоча, здається, контакт з «поляками», які були симпатиками Наполеона, відбувся усе ж раніше. Та й події у Харкові 1812 – 1813 рр. потребують певних уточнень. Тим більше, що взаємовідносини з польськими військовополоненими продовжувалися до 1816 р. (вул. Університетська 9, 49.991323, 36.230313).

Колишній професор імператорського Харківського університету Крістоф Дітріх Роммель на схилі свого життя згадував про перебування у Харкові 1814 року. Його оповідь стає плутаною, коли він говорить про полоненого французького полковника Біссі, який зрадів поверненню Бурбонів і начепив білу кокарду (кольору цієї французької династії). Згідно із Роммелем, це обурило французьких офіцерів «данцізького гарнізону», а потім і перехожого польського офіцера, які хотіли зірвати з полковника орден Почесного легіону, наданий Бонапартом, як з негідного носити ту відзнаку. Роммель вставляє і свою ремарку: про «запеклу ненависть росіян до поляків, засліплених Наполеоном та ненагороджених як слід»,  що «неприховано лаяли прусського та австрійського монархів»[2]. Уважний до ксенофобії, Роммель передусім наголошує на зростанні неприязні до іноземців після європейських походів російського війська (1813 – 1814 рр.). Тобто, важливим виявиться не сама наявність військовополонених, а ставлення до них та їхня поведінка.

Історія поляків у наполеонівській армії – одна з основних уже історіографічних тем. Бажання відродити Річ Посполиту та військові успіхи Наполеона приваблювали на його бік багатьох польських шляхтичів. Оточення імператора та й він сам неприховано втягувалися у геополітичну гру. Ба, більше, історія поляків у військах Наполеона – невід’ємна частина польського національного бачення минулого (починаючи від складання національного гімну «Іще Польща не загибла…» аж до закінчення національної епопеї «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича). Вважається, що у Великій армії Наполеона було до 100 000 поляків, з них бл. 14 000 потрапили до російського полону. За загальними розрахунками у Слобідсько-Українській губернії було небагато полонених.

Невдачі наполеонівського війська та похід російської імперської армії теренами колишньої Речі Посполитої збільшували кількість полонених – прихильників відродження цієї держави та найманців, «шукачів щастя». Деякі з них потрапляли з супроводом до Харкова та до Слобідсько-Української губернії, про них збереглася документація у фонді Слобідсько-Українського цивільного губернатора в Державному архіві Харківської області. Сергій Потрашков у своїй статті “Військовополонені Великої армії в Слобідсько-Українській губернії”, зауважує, що уже в липні 1812 р., щойно розпочалися військові дії, у Харкові мало утримуватися 4 шляхтичі (даних про них однак немає). Вважається, що одним із перших з-поміж полонених поляків до Харкова прибув підпрефект Франц Свежинський (серпень 1812 р.), який був захоплений разом зі слугою Михайлом у містечку Рубешів (Варшавське герцогство)[3]. Приїзд полонених французьких офіцерів також пов’язувався з поляками. У січні 1813 р. до Харкова прибув полонений бригадний генерал Граціан Фер’є разом зі слугою Томашем Фленським. Йдеться також про перекладача-поляка «Єгора», який однак не підійшов для генерала і був відправлений з іншими полоненими на Кавказ[4].

А вже наприкінці 1813 р. до міста з Чернігова прибув інший полонений поляк, генерал Домінік Дзевальський (Дзевановський), який був кавалером Військового хреста та членом Почесного легіону (можливо саме з ним пов’язаний інцидент із полковником Біссі, про який щиро оповідав Роммель). Разом з Дзевальським привезли його денщика Клиховського, полковника Михайла Сура та підполковника Рогінського (усього шість штабних офіцерів). Цього разу кількість поляків, що потрапили у полон та повсякчас перебували у Харкові, виявиться дуже невеликою – усього 11 осіб (серед них два лікарі – Симон Свитковський і Станіслав Романовський – і два аптекарі). Згадка про них вагома за браком таких фахівців в губернії. Інші лікарі – Северин Лашкевич та Федір Гушпека – з жовтня 1813 р. почали у Харкові практику. Але, можливо, вона передусім пов’язана з військовополоненими, а не місцевим населенням. (Слобідсько-Українська губернія і Харків були значущою територією транзиту, через яку партії полонених направляли на Кавказ). Загалом же, враховуючи транзитний характер міста, – максимум військовополонених поляків, які водночас перебували у місті – коливався у межах від двох десятків до 350 чоловік. Полоненим також довелося провести в губернії різний час: кілька днів чи місяців, а окремим постатям – навіть кілька років. Важливі ще й різночитання прізвищ та імен, своєрідне відтворення їх у документації. Сергій Потрашков у вищезгаданій статті зазначає, що Слобідсько-Українському губернатору Івану Бахтіну наказувалося у реєстрі полонених писати навпроти зазначеної постаті її ім’я та прізвище рідною для неї мовою. Партії полонених поляків пожвавили свій рух через Харків уже після помилування та відправки додому з Північного Кавказу (Георгіївська) у 1814-1815 рр. За нашими підрахунками[5] у 1814 р. через Харків до Білостока пройшло 1153 полонених поляків, а уже за рік, зі змінами «польської політики» царського уряду – 2321 осіб. Звіти місцевих органів засвідчують, що такі «етапники» переважно поводилися доволі мирно. Лише у 1815 р. вони «буянили» у місті Ізюмі – повітовому центрі Слобідсько-Української губернії. Але даний документ з подробицями інциденту, на жаль, майже не вцілів[6].

Основна кількість полонених розташовувалася по великих повітових центрах (Охтирці, Лебедині, Валках), з притаманними конфліктами на місцевому рівні (йдеться про бійки, пияцтво, конфлікт зі своїми). У даному разі показовою виявиться поведінка двох полонених офіцерів, які були доправлені до Харкова – Марчевського та Урбанського. Вони звинуватили поручика російської армії Білявського, який супроводжував їх, у негідному поводженні. Адже обидва обер-офіцери приїхали до Харкова у колодках і зі зв’язаними руками. Однак Білявський пояснив, що у Мінську ці полонені були посаджені на гауптвахту, бо розбили головне вартове приміщення, били вікна і брали караульного офіцера «за груди». У Чернігові Урбанський грубіянив начальнику партії і обзивав того «дураком», а іншому військовополоненому – капітану Опалинському – порвав сорочку і викликав на герць, підпоручику Бажанку цибухом розбив лоба, а Бобчинському підбив око. Уже під Харковом, у Деркачах, обидва шляхтичі «вчинили бій» хазяїну квартири, де зупинилися, і Білявський змушений був заплатити за причинену ними шкоду 2 рублі. Такі пригоди польських офіцерів не були винятками. Дослідник побутування полонених Сергій Потрашков, узагалі зазначає з цього приводу: «Вимушене неробство в провінційній глушині, відсутність зв’язку із зовнішнім світом, обмежене спілкування з товаришами, доступність та дешевизна спиртних напоїв формували той морально-психічний стан, що призводив до фактів неадекватної, між тим і агресивної поведінки військовополонених»[7]. Перебування та транзит полонених лягав важким тягарем на плечі місцевого населення та губернської влади: для повного забезпечення одягом та харчем, належним супроводом бракувало ресурсів. Сергій Потрашков, у вже згаданій розвідці  “Військовополонені Великої армії в Слобідсько-Українській губернії”, згадує, що були й інші види полонених – взяті як трофей і відправлені до поміщицьких садиб. Вони не були зареєстровані і використовувалися як челядь – чоловіки для навчання поміщицьких дітей, а жінки для компанії поміщиці, що чекала чоловіка-офіцера.

 За маніфестом імператора Олександра І (6 квітня 1814 р.) військовополонених поляків було дозволено відпускати на батьківщину, але, як видно з документації, цей процес розтягнувся до 1816 р. Основна ремарка –  тривалий час саме «поляки» складали  основу військовополонених Великої армії Наполеона в Слобідсько-Українській губернії. Французів, німців чи італійців узагалі були тут одиниці. Тобто саме «поляк» слугував уособленням наполеонівської армії «на провінції». Лише прибуття данцігського гарнізону з дружинами істотно змінило диспропорцію на користь німців та французів та й лише у Харкові.

Найприкріше, що польські полонені, випадкові приїжджі чи навіть причетні до початків Харківського університету (як, наприклад, покликаний 1804 р., разом з німецькими майстрами, ремісник Август Торшинський, вочевидь – онімечений поляк[8]), до 1818 р. не залишили істотного інтелектуального сліду в Харкові. Польська мова була надто далекою для університетських кіл. Попечитель Харківського університету Северин Потоцький волів говорити французькою, вочевидь цієї мови дотримувалися й офіцери Великої армії. Знайомство Харкова з польською культурою було попереду, зовсім скоро, але уже як наслідок, а не безпосередній контакт. Молодий учитель Іван Лобойко, що хотів вивчити польську мову у Харкові, не міг у 1816 р. знайти ані носія мови, ані належного репетитора. А тому і вирушив «за Буг». 

Знайомство з польською культурою та польськими діячами, наявність польської діаспори стало реальністю у Харкові під час інтеграційних процесів щодо Королівства Польського дещо пізнішого часу за 1816-1818 рр., коли у місті не було польських військовополонених. Тут виникає доречне питання, чи здатні постаті, що поза своєю волею, потрапляють до інакшого середовища бути носіями культури та зберігати мовну ідентичність?

Джерела і література:

  1. Державний архів Харківської області (ДАХО). – Ф.3. – Оп.19. – Спр. 10. – Арк. 2-3, 23.
  2. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 25. – Спр. 86. – Арк. 4.
  3. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 27. – Спр. 37.
  4. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 10. – Спр. 266. – Арк.17.
  5. Елкин А.И. Пленные поляки в Слободско-Украинской губернии 1812-1814 // Вісник ХНУ ім. Каразіна. – Харків, 2014. – Вип.46. – С. 185-192.
  6. Лобойко И.Н. Мои воспоминания. – Москва.: НЛО, 2013.
  7. Потрашков С.В. Военнопленные Великой армии в Слободско-Украинской губернии // Отечественная война 1812 г. Источники. Памятники. Проблемы. – Бородино, 1999. – С. 143-149.
  8. Потрашков С.В. Военнопленные Великой армии и губернские власти (по документам канцелярии Слободско-Украинского губернатора) // Отечественная война 1812 г. Источники. Памятники. Проблемы. – Москва, 2001. – С. 204-210.
  9. Роммель Кр. Д. Спогади про моє життя та мій час. – Харків: Майдан, 2001.

Підготував – Володимир Маслійчук, кандидат історичних наук


[1] Див.: Потрашков С.В. Военнопленные Великой армии в Слободско-Украинской губернии // Отечественная война 1812 г. Источники. Памятники. Проблемы. – Бородино, 1999. – С. 143-149; Його ж. Военнопленные Великой армии и губернские власти (по документам канцелярии Слободско-Украинского губернатора) // Отечественная война 1812 г. Источники. Памятники. Проблемы. – Москва, 2001. – С. 204-210; Елкин А.И. Пленные поляки в Слободско-Украинской губернии 1812-1814 // Вісник ХНУ ім. Каразіна. – Харків, 2014. – Вип.46. – С. 185-192.

[2] Роммель Кр. Д. Спогади про моє життя та мій час. – Харків: Майдан, 2001. – С.135.

[3] ДАХО. – Ф.3. – Оп.19. – Спр. 10. – Арк. 2-3.

[4] Там само. – Арк.23.

[5] Статистика подається на основі таблиці. Див.: ДАХО. – Ф.3. – Оп. 25. – Спр. 86. – Арк. 4.

[6] ДАХО. – Ф.3. – Оп. 27. – Спр. 37.

[7] Цит. по: Потрашков С.В. Военнопленные Великой армии и губернские власти… – С. 210.

[8] ДАХО. – Ф.3. – Оп. 10. – Спр. 266. – Арк. 17.