Слідами втрачених вольностей

В історика Миколи Горбаня є досить важлива і написана доволі белетристично стаття «Харківський пасквіль 1800 р.». Це легендарна історія, коли на дверях Вознесенської церкви у Харкові (нині – площа Людвіга Феєрбаха 49.989884, 36.247270) виявили «листівку» з глузуванням над імператором Павлом І, вищими сановниками і місцевими керівниками. У «пашквілі» на звороті листа закликалося звільнитися від іга та тиранства «москалів» («дарум что мы хохлы») і згадувався Тадеуш Костюшко: «Из здраствоит наши благодетели Косюшко и наш вернои Цикалов». Безграмотність російської мови даного тексту (вочевидь не рідної і належно не засвоєної), вислови «тирани», «цари прокляти», «друзья человечества», свідчили про те, що укладач листівки був особою, далеко не навченою російським канцеляризмам, однак політично обізнаною з революційними ідеями. Горбань висловив здогад, так і не підтверджений чи спростований: можливо автором цього документу був хтось із поляків, що після поразок та поділів Речі Посполитої перебували в Харкові. Наскільки Горбань мав рацію?

Даний сюжет буде непростий  із кількох причин. По-перше, що означає «поляк» для часу XVIII cт.? Адже тоді у складі Речі Посполитої Обох Народів – до її поділів – крім поляків та литовців були ще й українці (русини) та білоруси (литвини), а також – численні представники єврейських громад. І помітка «польської нації» означала походження із земель Речі Посполитої, а не етнічну чи навіть політичну категорію. Наприклад, серед студентів Харківського колегіуму 1732 р. натрапляємо на Василя Павловського «полской націи из подо Львова»[1]. Або ще цікавіше – у чолобитній 1780 р. харківський мешканець Савелій Колосов називав себе «полской природы малороссиянином», бо його дід, уроженець Межибожа, був «полской породы»[2]. Вирішальні помітки (мова, звичаї, церква) не були тоді ще абсолютизовані, а культурні запозичення досить очевидні через перебування предків слобожан в одному просторі Речі Посполитої. Сергій Кушнарьов, дослідник даних державних російських ревізій у Харкові наприкінці XVIII cт., виявив, що за четвертою ревізією у місті проживало 13 людей «польської нації». Але з опису цих постатей стає зрозумілим, що вони православного віросповідання і походять з Правобережної України. Про «поляків» у Харкові складно говорити до початку ХІХ ст.

Дуже важлива ремарка: цілком можливо, що автором листа був шляхтич із Речі Посполитої, який після її поділів пішов служити до російського війська. Зокрема, як зазначає Іван Устінов, у Харкові наприкінці 90-х рр. XVIII ст. квартирував Александрійський гусарський полк, який очолював генерал-майор Станіслав Годлевський – виходець з відомого польського шляхетського роду. Щоправда ще у вересні 1797 р. він був заарештований за звинуваченням у перевитратах, але поруч з ним могли служити колишні офіцери коронного війська. Уже після першого поділу Речі Посполитої 1772 р. шляхтичі Правобережної України та Білорусі охоче залучалися до російських імперських гусарських полків, особливо ж – для ведення війн з Османською імперією і опанування Причорномор’я.

Друга така причина – наявність у Харкові на початку ХІХ ст. польських військовополонених після рокошів та боротьби за конституцію. Але, на відміну від ідентифікаційних складнощів, цю проблему можна вирішити легше. Адже становище та кількість військовополонених була невід’ємною частиною бюрократичної звітності Слобідсько-Української губернської канцелярії. Тим більше, вже з 70-х рр. XVIII cт. перебування військовополонених (особливо – з Османської імперії) стає неодмінною рисою містечок Слобідської України. Нова губернія дуже підходила для утримання полонених як через певну віддаленість від театрів військових дій, так і з огляду на транзитне положення Харкова, звідки ув’язненого можна було відправити до столиць, чи навпаки – до Сибіру і на Кавказ. На початку ХІХ ст. можна спостерігати певний «інтернаціонал» полонених у Харкові: турки (серед яких були також представники південнослов’янських народів та греки), шведи, угорці і поляки, а з 1812 р. ще й німці та французи. Важливе зауваження: полонені вільно переміщувалися, спілкувалися із місцевим населенням, але були позбавлені контактів з батьківщиною (радше через брак комунікаційних можливостей) та перебували під наглядом місцевої влади.

Після придушення повстання Тадеуша Костюшка (1794 р.) певна кількість колишніх полонених дійсно з часом опинилася в Харкові, але таки трішки пізніше за 1800 р. У 1807 р. у зв’язку із черговим зверненням уваги на «польське питання», через створення Наполеоном Бонапартом Варшавського герцогства, генерал-прокурор Олександр Беклешов розіслав запити по губерніях про наявність у них засланців чи колишніх полонених «польського війська», передусім щодо штатних команд (солдат при поліцмейстері та городничому). Виявилося, що у Харкові були двоє таких колишніх військових Речі Посполитої – Іван Іода та Яким Вишневський. Вони усно заявили, що дійсно із «польської нації», узяті у полон під час «мятежа» 1794 р., але їм дозволено було служити в костромській штатній команді. З неї за вміння їх взяли до Інгермландського полку, а звідти вони з віком перейшли до Харкова. Подібні колишні полонені виявилися у Богодухові, Острогозьку та далекому Богучарі[3]. Але наскільки ці люди усвідомлено боролися за «вольності» чи радше були жертвою випадкових обставин? У Богучарі єдиний такий колишній полонений Павло Сушков зазначав, що він сам селянин із теперішньої Мінської губернії і взятий разом із польськими жовнірами 1794 р. Він так само став служити у штатній роті у Костромі, звідки – транзитом через Інгермландський полк – з 1802 р. опинився у Богучарі. Богодухівський «поляк» Яків Гоцала узагалі походив з Житомирського повіту Волинської губернії, де був підданим пана Рачинського. У 1797 р. він сам вступив на російську військову службу. Натомість депеша Беклешова про звільнення польських військовополонених від покарань і заслання, що була розіслана того ж таки 1807 р., узагалі не мала наслідків: з усіх повітів губернії відписали, що таких немає[4].

Існувала ще одна категорія мігрантів-«польських уроженців». Це були переважно підлітки та молоді дівчата (жінки), яких обманом чи силоміць вивезли до Харкова чи швидше до Слобідсько-Української губернії. Наприклад, Тимофій Вишневський, який просився, аби його зачислили до харківських казенних обивателів, зазначав, що він у 1794 р. був «вивезений з польських областей», разом з двома іншими підлітками Григорієм та Іллею, генерал-майором Євграфом Анненковим (героєм війни «з польскими мятежниками») і відданий ним брату поручику (Георгію?) в слободу Хорошів під Харковом[5]. Такі «поляки» використовувалися як служники при панських дворах. Траплялися й досить мелодрамні історії. Наприклад, у 1800 р. в «Польщі» (а радше – в місті Луцьку Волинської губернії) майор Харківського драгунського полку Іван Брінкман підманув молоденьку шляхтянку Марію Пташинську, «наговоря мене, бывшую тогда в малолетстве всякими ласкательствами; обнадежив доставить в жизни моей судьбу счастливую» й повіз «у Росію» до свого дому в містечку Зміїв. Там Брінкман змушував шляхтянку робити селянську роботу і прижив від неї незаконно двох синів[6]. Справа державних приналежностей не визначала пізнішої національної географії і лише в загальних рисах може висвітлити питання про появу польських емігрантів у Харкові.

Хоча є вагомі прецеденти, які таки пов’язані з появою поляків на Слобожанщині. Це справа про обікрадення Яна Богуцького, чия біографія 1803 р. уже дуже польська. Він народився у «Польщі» в місті Гродні (нині – територія Республіки Білорусь), але з початку поділів був у військовій службі і дванадцять років воював «против российского войска», доки не потрапив у полон (в російськомовному канцелярському документі так і написано – «полон»). Через рік, у 1794 р., він, подібно багатьом своїм колегам, пішов на російську військову службу, до Нижегородського драгунського полку. Відслуживши там дев’ять років, Ян Богуцький повертався …до Любліна, але був обікрадений в Слобідсько-Українській губернії, в селі Сухарьовому (зараз не існує, це біля села Торське Лиманського району Донецької області). Там в Богуцького вкрали документи, в слободі Кремінній його схопили як безпаспортного і відправили до Куп’янська[7]

Отже, біографії з «Польщі» (в т.ч. – борців за «вольність») будуть доволі різноманітними. Цей контингент поволі потрапляв на схід України і уже за десять-п’ятнадцять років чітко маркував себе як поляків, знаходячи інакшість поруч із землями колишньої Речі Посполитої, що набувала польських рис з особливим наголосом на боротьбі за свободу.

У будь-якому разі боротьба за Річ Посполиту, її відгомони, втрата державності та способи діалогів з імперією – це час появи поляків у Харкові, що було тісно пов’язана з певними політичними подіями. Треба зазначити і той факт, що незрідка «поляки» лише зупинялися в Харкові, перебували тут етапом. Вони тривалий час не створювали певної етнічної групи і не мали таких взаємовпливів із місцевим населенням, які створили з самого початку емігранти з німецьких земель.

Джерела і література:

  1. Горбань М. Харківський пасквіль 1800 р. // Прапор. – 1957. – № 12. – С. 122-123.
  2. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. – Київ: Основи, 1996.
  3. Державний архів Харківської області (ДАХО). – Ф. 3. – Оп. 4. – Спр. 63. – Арк. 3.
  4. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 7. – Спр. 247. – Арк. 2-3.
  5. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 7. – Спр. 286. – Арк. 1-58.
  6. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 9. – Спр. 252. –  Арк. 2-6.
  7. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 16. – Спр. 93. – Арк. 1-2.  
  8. Кушнарев С. «Люди польской нации» на Харьковщине по материалам Генеральных ревизий конца XVIII в. // Поляки на Харківщині. Огляд джерел. – Харків: ХНУ, 2016. – С. 77-86.
  9. Устинов И.А. Харьков в начале нынешнего столетия (1798-1801 гг.). Историко-статистический очерк // Харьковский календарь на 1886 г. – Харьков, 1885.
  10. Центральний державний історичний архів УкраїнимКиїв (ЦДІАК України). – Ф.1725. – Оп.1. – Спр. 22. – Арк. 118.

Підготував – Володимир Маслійчук, кандидат історичних наук.


[1] Цит. по: ЦДІАК України. – Ф. 1725. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 118.

[2] Цит. по: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVIIXVIII ст.: кордони, населення, право. – Київ: Основи, 1996. – С. 92-93.

[3]  ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 7. – Спр. 247. – Арк. 2-3.

[4]  ДАХО. – Ф.3. – Оп.7. – Спр. 286.

[5]  ДАХО. – Ф.3. – Оп.4. – Спр. 63. – Арк. 3.

[6]  ДАХО. – Ф.3. – Оп.16. – Спр. 93. – Арк. 1-2.

[7] ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 9. – Спр. 252.