Александр Маліновський (1869-1922 рр.): харківський період на тлі життя революціонера

На сьогоднішній день питання біографістики в історичній науці являється трендом. Так чи інакше, ми бачимо нині численні праці, присвячені історичним діячам/політичним лідерам які, фактично, є світовими бестселерами. Такі книги дають нам усвідомлення значущої ролі видатних постатей в історії, а також розуміння їх індивідуальності, винятковості.

Однією з ключових фігур польського соціалістичного руху, яка досі залишається поза увагою в польській і українській історіографії, є Александр Маліновський. Свідомо це відбувається чи ні – питання дискусійне. Тому одним із найголовніших завдань цього нарису є заповнення браку інформації щодо періоду перебування та діяльності даного діяча в Харкові.

Александр Маліновський належить до кола найвизначніших діячів польської лівиці, які походили зі східних кресів[1]. Він народився 27 лютого 1869 р. в селі Лука (тоді – Таращанський повіт Київської губернії). Саме в цій місцевості його батько (один із бувших учасників Січневого повстання 1863-1864 рр.) був директором цукроварні. Сім’я була великою (7 дітей), хоча тоді це вважалося нормальним явищем. Життя здавалося чудовим і прекрасним, але наступили неприємності і у віці 14 років хлопець переніс тяжку втрату – смерть батька. Як і інші діти, надалі він виховувався вже в родині матері – Мальвіни Ґросхейм. Цікавим фактом є те, що сім’я виховувала дітей у дусі патріотизму і звитяги польських повстанців. І це не дивно, оскільки брат матері Александра (Альфред Ґросхейм), як і батько, був одним із учасників Січневого повстання. Він загинув того ж 1863 р., а чоловіка рідної тітки героя нашої нарису (по матері) – Ромуалда Ольшанського – розстріляли в Києві за агітаційно-пропагандистську роботу серед молоді, яка мала на меті організацію збройного повстання.

У 1889 р., після річного збору коштів на навчання, хлопець приїздить до Харкова, щоб вступити до вищого навчального закладу. І робить це успішно. В індустріальному місті абітурієнт цілком розважливо вибирає промислову професію та вступає на механічний факультет Технологічного інституту. Це була друга найбільша Політехніка (після Санкт-Петербурзької) в Російській імперії, заснована в 1886 році за наказом царя Олександра III. В ній навчалося чимало польських студентів. Як відомо, трохи раніше (в 1886-1887 рр.) у Харкові здобував освіту молодий Юзеф Пілсудський, щоправда на медичному факультеті імператорського університету. Звісно він тоді не встиг зустрітися з прибулим трохи пізніше Александром Маліновським – його майбутнім другом і «товаришем» по боротьбі із царизмом в лавах Польської соціалістичної партії (пол. – Polska Partia Socjalistyczna, PPS; далі – ППС).

Краєвид Харкова з Технологічним інститутом (на узгір’ї)

Жвавий темперамент та енергійність сприяли успішному навчанню та громадській діяльності Маліновського, яку той проводив ще починаючи зі шкільної лави. Александр швидко стає лідером польського студентства, яке делегувало його на загальний польський з’їзд молоді наукових і вищих навчальних закладів Російської імперії, котрий відбувся 1891 р. в Москві. Цікавим видається факт, що на цьому з’їзді він знайомиться з одним із «перших польських соціалістів[2]» – Романом Дмовським. Останній згодом стане непримиренним ворогом Юзефа Пілсудського і соціалізму, а також «батьком» польського націоналізму, який якраз зароджувався в той час.

Повернувшись із Москви, Александр Маліновський очолює польську студентську молодь у Харкові. В цей час він також входить до кола учасників досить законспірованого гуртка російських соціалістів. На його засіданнях точилися дискусії на різні теми (з історії, літератури, але найголовніше – з політики). Таке «навчання», поза сумнівами, сприяло інтелектуальному ґартуванню на майбутнє. Саме в цей час Александр Маліновський пише невелику конкурсну роботу на тему «Раціоналістична моральність», за яку він, до речі, як переможець отримав нагороду у розмірі 25 рублів (на той час це були немалі гроші). Під час свого перебування в Харкові герой нашого нарису зав’язує щільні контакти із ППС, яка мала нелегальні організації і установи в головних університетських містах Російської імперії. Поширюючи ідеї «соціалізму незалежності» серед польських студентів, діячі ППС таким чином збирали необхідні засоби для продовження своєї політичної роботи і водночас готували для неї відповідні кадри. Санкт-Петербург, Москва та Харків, а пізніше – також Київ, були тими осередками, звідки ППС черпала значну кількість своїх матеріальних ресурсів і людський капітал, на який спиралася вся партійна організація. Маючи беззаперечні лідерські якості і неабияку організаторську енергію, Александр Маліновський швидко став на чолі харківського відділення ППС. Партія відзначала його величезну допомогу та вплив, оскільки «Корпорація» 20 % свого статутного доходу віддавала саме для партійної роботи ППС.

Проте студентське життя принесло й негативні наслідки. Хвороба, яка далася взнаки ще під час навчання у гімназії (юнак через скрутне матеріальне становище мусив важко працювати) примусила його зробити річну перерву в університетській освіті. Александр Маліновський мав пройти операцію залоз, заражених туберкульозом. Втім до кінця її так і не було виконано. Оскільки інформація, чому було перервано операцію,  відсутня, можна припустити, що це сталося через тяжке матеріальне становище. Зрештою хворого студента відправили на кумисолікування до Самарської губернії. Це значно покращило стан його здоров’я, а в результаті – дозволило швидко відновити перерване навчання і, успішно склавши іспити, закінчити вищий навчальний заклад (1895 р.).

Харківський технологічний інститут

Варто додати, що Александр Маліновський користувався великою повагою серед польської молоді Харкова за правдивість характеру, рівновагу, спокій, жагу до пізнання. Багато здібностей (і не тільки професійних, але й таких як, наприклад, вміння швидко налагоджувати контакти) він набув саме в період перебування у Харкові (1889-1895 рр.) завдяки участі у різних підпільних організаціях революційного спрямування. Ці вміння залишилися з ним на все життя, в чому можна буде далі неодноразово пересвідчитися.

Полишивши Харків, Александр Маліновський перебрався до Варшави, де отримав посаду інженера на фабриці «Веста». Водночас він продовжує брати участь в організаційній роботі ППС, яка тоді тільки розгортає свою активну пропагандистсько-агітаційну діяльність. В ній Маліновський посів одне із провідних місць, оскільки як ніхто інший: «підтримував стосунки з різними робітничими організаціями у Королівстві, розвозив «потрібні папки», агітував, організовував, кружляючи між Варшавою і Києвом, Петербургом і Харковом…». Така активна робота тривалий час втім не могла залишатися непомітною для жандармерії. Бажаючи уникнути арешту, Александр Маліновський в 1898 році на деякий час від’їжджає до Лондону. Там при Beaumont Square знаходився керівний штаб закордонного Союзу польських соціалістів, друкарня «Пшедсвіту» і решти закордонних видавництв. Молодий політик активно ангажувався в життя польської соціалістичної еміграції в Лондоні. Результатом стало його повернення в статусі «нелегальника». Александр Маліновський отримав паспорт на ім’я «Владек», під яким і приїхав до Варшави. В Російській імперії він зайнявся тією роботою, яку виконував найкраще ще до поїздки – транспортуванням «потрібної соціалістичної літератури» в найвіддаленіші куточки держави. Саме Маліновський був тією ключовою фігурою, яка в 1899 році перевезла із Вільна до Лодзі таємну друкарню «Робітника».

Певний час «Владику» таланило, жандармерія не звертала на нього особливої уваги. Роз’їжджаючи з нелегальною літературою під чужим іменем, Александр серйозно ризикував. Адже серед інженерів-залізничників було багато знайомих ще зі студентських років у Харкові, які при зустрічі із ним завжди викрикували: «Як Ваші справи, колего Маліновський?». Саме ця фраза могла коштувати йому свободи, а можливо навіть і життя. В цілях конспірації він періодично змінював зовнішній вигляд (одягав перуку), але це зрештою не відвернуло неминучого – в лютому 1900 р., за доносом шпигуна, Александр Маліновський був заарештований на залізничному вокзалі Варшави. Водночас у будинку по вул. Східній, де, після перевезення із Лодзі, знаходилася таємна друкарня «Робітника», здійснили ревізію і заарештували подружжя Пілсудських. Героя нашого нарису протримали 2 роки, 4 місяці і 2 тижні в Х. Павільйоні Варшавської Цитаделі та у в’язниці в Седльце, після чого він отримав «вирок» – 8 років заслання на Сибір. Останнього втім вдалося уникнути. Начальник в’язниці у Седльце, коли зачитував вирок, жартома напророкував: «Пан туди не доїде..».  Коли ж Александр Маліновський поцікавився, по якій причині це станеться, то начальник відповів: «Вас «пє-пє-єс» украдьот, навєрноє украдьот, но ми дадім хароший канвой». Втім конвой не виправдав сподівань і ППС таки «викрала» Александра Маліновського 4 червня 1902 року на залізничному вокзалі у Мінську. Далі він перебирається до Галичини, звідки швидко від’їздить до Лондону (в квітні 1903 року). Нелегальна робота та ув’язнення вичерпали багато сил та енергії, впливаючи при цьому на стан здоров’я Маліновського, який по його приїзду до Лондона був незадовільним. Тут, в спокійному ритмі англійського столичного життя, пан Александр мав можливість укомплектувати і накопичити матеріали, пов’язані із революційною діяльністю ППС в Російській імперії, активно використовуючи при цьому партійний архів.

В серпні 1904 р. Маліновський взяв участь як делегат від ППС в міжнародному соціалістичному конгресі в Амстердамі. Після цього він знову повернувся до своєї неквапливої «лондонської діяльності», яка втім тривала недовго. Наближення російсько-японської війни, а також бурхливе політичне та суспільне життя змусили його повернутися до Польщі, цього разу – до Кракова, де знаходився Закордонний комітет ППС. Александр Маліновський брав участь у його діяльності та розбудові, входячи до кола т. зв. «старих, безпоглядних незалежників». Повернувшись з «найцікавішого засідання»[3] у Відні він ще активніше продовжував свою роботу в ППС, але вже в її Революційній фракції. Це зрештою працювало проти нього і 16 грудня 1906 року, по іронії долі, Александра Маліновського знову «взяли» у Варшаві, в нелегальній квартирі по вул. Промисловій, де якраз відбувалася конференція ППС. Маліновський вдруге опинився всередині Варшавської Цитаделі, хоча цього разу на значно коротший термін. Цікавою нам здається інформація про агітацію та вербування, які здійснювали революціонери під час свого перебування в ув’язненні. Зокрема, коли Александр Маліновський чекав вироку у Х Павільйоні, то потрапив у таку ситуацію, про яку згадував пізніше: «Відкладаю перо і звертаюся до жандарма, який слідить за мною з-під лоба: «Зараз я безумовно послуговую правом до перебування в камері разом із іншим ув’язненим» – на що він відповідає: «Так, Ви маєте рацію. З ким хочете?». «Очевидно що із Пілсудським та Рожновським!» – відповідаю я. «Розумієте, Пане, інструкція говорить мені, щоби Ви сиділи разом із різночинцем, а тому ваша вимога перечить останньому пункту, а з робітником Пан, зрештою, сидіти не буде!» ­– зазначає жандарм. «Чому ні? Навпаки!» ­– говорю я. «Так, Ви погоджуєтеся, але ми – ні. Бо знаєте, зараз маємо зіпсутих робітників, бо як тільки ми садимо їх із вами (соціалістами – В.Є.), то через декілька тижнів, Ви зробите з нього правдивого революціонера» ­– з іронічною посмішкою зазначає він». Згодом його, як і інших соціалістів, випустили під заставу до прийняття судового рішення, після чого Александр Маліновський одразу ж емігрував за кордон ­– до Галичини.  

Александр Маліновський, фото 1906-1907 рр.

Прискіпливий контроль з боку влади під час cтолипінської реакції, яка наступає після Російської революції 1905-1907 рр., змушував соціаліста-революціонера шукати засоби для існування. В цей період Маліновський одружується на дуже приятельській дівчині (саме так він її характеризував у розмові зі своїми колегами) – Стефані Дехнель[4], яку він зустрів у Кракові. Подружжя перебирається на постійне перебування до Львова, де пан Александр повертається до свого фаху, отриманого в Харкові – техніка-інженера. Він працює на цій посаді в різних фірмах, а трішки пізніше створює власне будівельне підприємство. Саме завдяки його старанням в Кракові було побудовано дім для потреб робітничих організацій (за адресою – вул. Дунаєвського 5). Хоча він і приділяв багато уваги своїй роботі за фахом, але контакти із ППС не поривав. У ці роки Александр Маліновський налагодив активні зв’язки з перемишльськими і краківськими «товаришами», брав участь в житті еміграційної ППС в Галичині. В 1907 і 1911 рр. вийшли два томи його «Матеріалів до історії П.П.С. і революційного руху під час російської окупації», в яких висвітлювалася її діяльність в період 1893-1901 рр. Передмову до цього твору написав Юзеф Пілсудський.

З вибухом Першої світової війни Александр Маліновський, як і інші «старі революціонери», активно долучається до чинної політичної діяльності. Будучи членом створеної 1914 р. в Кєльце Польської Національної Організації (пол. – Polska Organizacja Narodowa, PON; далі – ПОН), він брав участь у її фінансовій діяльності. Після того як місто було знову взято російськими військами і аж до їх евакуації у травні 1915 року він перебував разом з цією організацією в інших містах, куди її час від часу переносили.

По закінченні війни вже «старий революціонер», після нетривалого перебування у Відні, знову опиняється у Львові. Але цього разу від’їжджає на постійне місце перебування до Кракова. Тут він продовжує передвоєнну діяльність – розвиває будівельне підприємство разом з інженером C. Кєлбасинським. Їх спільними зусиллями було збудовано низку фабрик –  «Азот» в Явожні, «Лен» в Кросно і інші.

Політичну діяльність в новоствореній ІІ Речі Посполитій Александр Маліновський майже не проводив. Лише перед виборами до Сейму в 1922 р. він був одним із членів комісії від ППС по Кракову. Причиною низької політичної активності героя нашого нарису була хвороба, яку він так і не вилікував зі студентських років. Вона прикувала його до ліжка, не дозволивши навіть взяти участь у виборах. Лікарі в один голос радили близьким вивезти пана Александра в Закопане. В переддень від’їзду Маліновський викликав до себе Е. Хаецкера і вручив йому велику суму на партійні потреби. Як виявилося згодом, це була остання данина партії цього революціонера. 25 грудня 1922 року о 9 годині ранку в Закопане Александр Маліновський помер. Поховали його на Раковицькому цвинтарі в Кракові. Ця непересічна особистість поза сумнівами залишила вагомий слід у розвитку та діяльності польської лівиці в найважчі та найзапекліші часи її становлення.

Література:

  1. Aleksander Malinowski 1869-1922: zbiorowa księga pamiątkowa. – Kraków, 1924.
  2. Bieńkowski W.  Malinowski Aleksander / Polski Słownik Biograficzny. Т. XIX. – Warszawa-Kraków-Wrocław-Gdańsk, 1974. – S. 328-330.
  3. Jabłoński M. Inż. Aleksander Malinowski 1869-1922 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://halecki.org/wp-content/uploads/2018/09/Opracowanie-inz.-Aleksander-Malinowski-Dr-in%C5%BC.-Aleksander-Maciej-Jab%C5%82o%C5%84ski.pdf.
  4. Pacholczyk А. Malinowski Aleksander // Słownik historyków polskich / red. M. Prosińska-Jackl. – Warszawa, 1994. – S. 332.

Підготував – Валентин Єрьомін.


[1] Або ж «східна окраїна» – польська назва східних земель І Речі Посполитої. Саме ж польське населення, що проживало на цих територіях, часом називаються кресов’янами або кресов’яками.

[2] Це символічне й формальне окреслення, позаяк сам Роман Дмовський себе соціалістом не вважав, неодноразово наголошуючи, що це були лише його перші невдалі кроки на шляху до національної демократії.

[3] У 1906 р., на IX з’їзді ППС, який відбувся у Відні, делегати більшістю голосів виключили з партії членів Бойового відділу, що призвело до поділу і виокремлення з її рядів Революційної фракції.

[4] За все подружнє життя вони виховали трьох дітей.