Олександр Міцкевич

Рідний брат видатного польського поета Адама Міцкевича, випускник Віленського університету і відомий дослідник римського права, майже на тридцять років тісно пов’язав свою долю з Україною (в тому числі – з Харковом). Олександр Міцкевич народився 7 січня 1801 р. у фільварку Заосся під Новогрудком. Нині це територія Республіки Білорусь, але понад двісті років тому тут була «Литва» (тобто – Велике Князівство Литовське, що разом із Короною утворювало Річ Посполиту Обох Народів). Про ті часи ще добре пам’ятали у родині Міцкевичів, коли народився Олександр. Його батько – Міколай – був адвокатом, який воював колись під проводом Тадеуша Костюшка. Мати – Барбара – походила з родини Маєвських. Олександр рано втратив батька, але присягнувся, що й надалі успішно навчатиметься на юридичному факультеті Віленського університету. І дотримав свого слова! В 1822 р. він став лауреатом нагороди розміром 100 срібних рублів, яку Віленський університет видавав найуспішнішому студентові права (тема дослідження «Вплив римської правової системи на польське і литовське право»).

У 1827 р. Олександр Міцкевич захистив латиномовну дисертацію на здобуття ступеню маґістра законознавства та церковного права (“De nominis pignore”). Після цього молодий правник у пошуках роботи прибуває до Санкт-Петербурга, сподіваючись працевлаштуватися в Комісії складання зводу законів під керівництвом графа Д. Блудова (останній тоді якраз очолював Імператорську академію наук). Однак ці мрії виявилися марними і після піврічного перебування в Санкт-Петербурзі Олександр Міцкевич мусив переглянути свої плани. Саме в цей період невизначеності від відвідує у Москві свого рідного брата Адама, який починаючи з 1825 р. працював чиновником канцелярії місцевого генерал-губернатора і якраз завершував славнозвісну поему “Конрад Валенрод”. До речі, ця зустріч стала останньою в їхньому житті, відтоді брати ніколи не бачилися (з 1829 р. Адам Міцкевич емігрував, як згодом виявилося – назавжди, до Європи). Період непевності у житті Олександра Міцкевича завершився восени 1828 р., коли  його було обрано викладачем польського, литовського, римського права та енциклопедії права у Кременецькому (Волинському) ліцеї. Тут він працював декілька років.

Поразка Листопадового повстання (1830-1831 рр.) і викликана цим ліквідація Кременецького (Волинського) ліцею природно спричинила зміни в навчальній діяльності Олександра Міцкевича. В 1835 р. він стає першим професором юридичного факультету та першим завідувачем кафедри римського права Київського університету Святого Володимира. Олександр мусив рахуватися із розпорядженням міністра народної освіти, згідно з яким “…викладання римського права треба зосередити таким чином, щоб, пройшовши скорочено зовнішню історію римського права, вслід за тим пройти внутрішню історію його, в об’єм якої мають увійти інституції. Усі їх закінчити в першому півріччі, а друге півріччя присвятити пандектам, які викладати тематично скороченими…”. А тому – талановитий науковець по суті заново створює власні лекції. У 1835–1838 рр. Олександр Міцкевич викладав римське право студентам першого та другого курсів (по чотири години щотижня). Серед іншого, він розповідав латиною про інституції римського права, приділяючи чималу увагу його зовнішній та внутрішній історії. Олександр Міцкевич також знайомив студентів із оригінальними текстами джерел права. Оскільки ті ще не звикли до читання лекцій латиною, професор робив часті зупинки, перекладаючи потрібні фрагменти російською мовою. Аби закріпити надані ним знання, викладач пропонував студентам конспектувати й пояснювати окремі пункти Юстиніанового законодавства (вони були покликані краще ознайомити молодих юристів з цим правовим документом). Створюючи тексти своїх лекцій, Олександр Міцкевич активно використовував праці європейських правознавців, а саме: Гуго, Гаубольда, Штекгардта, Кленце, Варнкьоніга та Мацієвського.

У 1838 р., внаслідок несприятливої для нього політичної ситуації в регіоні, Олександр Міцкевич змушений був припинити викладання в Київському університеті св. Володимира і переїхати до Харкова. Тут власне починається новий етап його життя. В 1839 р. герой нашого нарису отримує посаду ординарного професора римського права Харківського імператорського університету. Тут він вимушений був читати лекції лише російською мовою (для студентів другого, а згодом й старших курсів). Спочатку Олександр Міцкевич викладав лише історію римського права. В 1842 р. польського науковця затвердили ординарним професором по кафедрі римського законодавства та історії. Водночас зростає обсяг навчальної роботи. До звичних предметів додається сімейне і спадкове право із системи римського законодавства (по дві години на тиждень для студентів третього і четвертого курсів).

В 1843 р. вже досить немолодого професора нагородили почесним знаком “XV років бездоганної служби”. Олександр Міцкевич надзвичайно дорожив своєю роботою, оскільки вона дозволяла йому прогодувати свою родину. Перебуваючи у чужому для себе середовищі, правник вимушений був зважувати кожне слово, аби його не звинуватили у симпатіях до польського національного руху. Існують перекази, що професор російської літератури Харківського університету К. Фойгт якось зауважив Олександру Міцкевичу: “Ви не пішли дорогою свого брата”. На це герой нашого нарису дипломатично відповів: “Я пішов дорогою юриспруденції”. Адже він добре пам’ятав спроби розпочати проти нього розслідування в Києві і чудово відчував, наскільки підозріло ставилися у Харкові до вихідців із західних околиць Російської імперії. За дорученням ради Харківського університету, 30 серпня 1848 р. Олександр Міцкевич під час урочистостей прочитав латиною промову “De juris Romani indole oratio” (“Мова про властивості римського права”), що справило чудове враження на його колег. В результаті, вже наступного року Олександр Міцкевич був одноголосно обраний деканом юридичного факультету та затверджений на цій посаді Міністром народної освіти. Щоправда його перебування на цій посаді виявилося нетривалим (з 30 березня 1849 р. до 1 січня 1850 р.). В цей час у його навчальному розкладі з’являються нові предмети. Зокрема, Олександр Міцкевич розпочинає читати систему римського цивільного права у вигляді пандектів (по вісім годин на тиждень для студентів другого курсу), а також – кримінальне судочинство. У 1850 р. – отримав чергову нагороду – “ХХ років бездоганної служби”. Досягнувши 25-літньої вислуги (в 1852 р.) він залишається на службі ще 5 років. Але 22 грудня 1857 р., герой нашого нарису відмовляється від повторного обрання. Отримавши знак “ХХV років бездоганної служби”, він подає у відставку і 3 серпня 1858 р. виходить на пенсію з визначеною нагородою та мундиром.  

Харківський період життя Олександра Міцкевича був досить плідним також у науковому відношенні. В цей час він написав близько 20 праць (включно із “Встановленням системи філософії у Франції”), однак жодна з них не зберіглася і не була надрукована. За  відгуками студентів, Олександр Міцкевич чесно й відповідально ставився до своїх професійних обов’язків: “Один тільки професор римського права Міцкевич, … один не покривив душею, тому що був людиною правди, уроків не давав (тобто – не проводив платні лекції перед екзаменами) і не знав лицемірства”[1]. За спогадами інших сучасників, О. Міцкевич практично не спілкувався із колегами. Зокрема, він не навіть не заходив до професорської читальної зали, хоча там “на довгому столі лежали різні газети та наукові журнали, … там зав’язувалися емоційні розмови, актуалізовані свіжими новинами, були і політичні дискусії… За стінами університету, щоб видаватися добропорядним, зрідка відвідував професорів-росіян і підтримував з ними ґречні стосунки”[2]. Загалом у Харкові Олександр Міцкевич найближче спілкувався із родиною генерала царської армії у відставці Іполіта Семирадського (батька в майбутньому всесвітньо відомого художника). Цьому сприяли спільні риси їх біографії – обидва походили з Новогрудка і були випускниками Віленського університету.

Олександр Міцкевич також досить прискіпливо обирав супутницю свого життя. Лише у 1840 р. він одружився із донькою новогрудського судді Терезою Тераєвич. Подружжя поселилося за адресою вул. Чернишевська, 8. Згодом у них з`явилося двоє дітей – Францішек і Марія.

Завершивши викладацьку діяльність у Харкові, Олександр Міцкевич повертається до Новогрудка. Родина Міцкевичів спробувала викупити свій маєток Заосся і родинний будинок у Новогрудку (вони були конфісковані в ході репресій проти старшого брата Францішека, учасника повстання 1830 – 1831 рр.), але через високу його ціну цього так і не вдалося зробити. У підсумку Олександр Міцкевич купує інший маєток – с. Губерню (під Кобрино, на білоруському Поліссі). Тут Міцкевич поновлює свою наукову працю і плекає надію зібрати всю свою велику родину. Однак Адама Міцкевича тоді вже не було, а Франтішек не хотів переїхати до Литви, побоюючись репресій з боку царату.

Великого удару здоров’ю героя нашого нарису завдав арешт його сина Францішека, який брав участь у Січневому повстанні 1863-1864 рр. (він був керівником одного з партизанських загонів). Переживаючи за долю рідної людини і намагаючись вирвати її з рук карального апарату Російської імперії, Олександр Міцкевич майже втратив зір. Через це він зрештою не зміг завершити написання “Енциклопедії права” та “Курсу римського права”, які розпочав ще у Харкові. У рукописі залишився й “Курс польського цивільного права та його історії у викладанні в Кременецькому ліцеї”. Помер Олександр Міцкевич 16 листопада 1871 р. і був похований на римо-католицькому цвинтарі у Кобрині. Один невідомий автор зауважив у свої спогадах, що той “жив і навчав в умовах архіважких. Кожна дія, слово, інтрига могли позбавити його місця праці…, край любив щиро, хоча змушений завжди закриватися непробивним заслоном”[3].

Джерела інформації:

1. Гриценко І.С. Юридичний факультет Університету Святого Володимира, 1834-1920. — Київ, 2009.

2. Селецький П. Із спогадів про Київський університет у 1837-1841 роках // З іменем Cвятого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників. – Кн. 1 / упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. – Київ, 1994. – С. 147-153.

3. Марценюк Р. Литва-Україна-Литва – життєвий та творчий шлях професора Олександра Міцкевича // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Історія”.  – 2016. – № 1(128). – С. 42-48.

4. Черська Г. Олександр Міцкевич. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uahistory.com/topics/events/9996

5. Яновський Л. Харківський університет на початку свого існування (1805–1820). – Харків, 2004.


[1] Цит. по: Марценюк Р. Литва-Україна-Литва – життєвий та творчий шлях професора Олександра Міцкевича // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Історія”.  – 2016. – № 1(128). – С. 45.

[2] Цит. по: Марценюк Р. Литва-Україна-Литва – життєвий та творчий шлях професора Олександра Міцкевича // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Історія”.  – 2016. – № 1(128). – С. 45.

[3] Цит. по: Марценюк Р. Литва-Україна-Литва – життєвий та творчий шлях професора Олександра Міцкевича // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія “Історія”.  – 2016. – № 1(128). – С. 46.