Харківський костьол / З історії харківської римо-католицької громади

Релігія завжди посідала важливе місце у духовному житті поляків. А тому історія харківського костьолу починається водночас із появою перших польських поселенців у нашому місті наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. У цей час римо-католики Харкова, яких окрім поляків репрезентували німці, французи, італійці і ін., не мали ані стаціонарного приміщення для проведення богослужінь, ані постійного священика. Відправи проводили приїжджі ксьондзи у приватних домах, 1-й Харківській гімназії (49.989382, 36.234112) та навіть у стінах Харківського університету (49.988774, 36.229860).

В 1829 р. харківська католицька громада отримала постійного священника, яким став монах-францисканець о. Геміліон Чаплинський. Наступного року католики Харкова, вже на чолі із новим настоятелем, купують дві дворові ділянки по вул. Малосумській (пізніше називалася вул. Кокошкінська, нині – вул. Гоголя) з двоповерховим будинком. 1 жовтня 1832 р. після перебудови саме ця споруда була освячена як перший у м. Харкові римо-католицький костьол (Св. Розарію Пресвятої Діви Марії). Знаходився він на розі вул. Малосумської (нині – вул. Гоголя) та пров. Провіантного (нині – пров. Мар’яненко) (49.995906, 36.234539).

Від початку харківські римо-католики переживали фінансові труднощі: кошти на будівництво часто доводилося позичати. Але у 1850 р. біля костьолу було таки зведено кам’яний будинок для проживання духівництва (архітектурний проект цієї споруди, автором якого був інженер-підпоручик Верецинський, зберігся в архівних матеріалах). Заразом було здійснено і реконструкцію самого храму. У вересні 1862 р. парафіяни придбали для костьолу орган. Першим органістом став Іван Домбровський, який пропрацював на цій посаді 20 років.

З часом римо-католицька громада Харкова збільшилася. У 1886 р. вона налічувала вже близько 3000 парафіян (освітян, підприємців, інженерів, представників творчих професій тощо), до яких слід додати 1500 військових-католиків. Саме костьол ставав для них духовним центром, де можна було помолитися рідною мовою та поспілкуватися із земляками. Заслуговує на увагу той факт, що багато харківських римо-католицьких священників, маючи польське походження, досконало володіли основними європейськими мовами. Це робило можливим не тільки вільне спілкування з віруючими інших національностей, але й об’єднання багатонаціональної католицької громади міста.

Однак, стан святині погіршувався, а парафіяни наголошували на фінансовій недоцільності її ремонту. Отже, виникла потреба у будівництві нового, більшого за розмірами, костьолу. Після отримання дозволу в 1886 р. розпочалися підготовчі роботи. Саме будівництво тривало протягом 1887–1892 рр. та проводилося виключно за рахунок зібраних пожертв. Зазначимо, що керував проектом відомий польський архітектор Болеслав Михаловський, і робив він це безкоштовно.

1 грудня 1891 р. курат костьолу Пьотр Кісаржевський освятив його на честь Успіння Пресвятої Діви Марії. Своєю чергою єпископ Могилівської архієпархії Франциск Симон 26 липня 1892 р. урочисто освятив головний вівтар. Тим часом, стара будівля, яка залишалася на балансі храму, здавалася в оренду Харківському гімнастичному товариству. У 1908 р. за проектом польського інженер-архітектора Здислава Харманського на місці першого у Харкові костьолу була споруджена нова будівля «Польського дому» (офіційна назва – Харківське польське громадське зібрання «Польський дім», сам будинок донині не зберігся), (49.995906, 36.234539).

Новий костьол на вул. Малосумській (нині вул. Гоголя, 4) (49.996519, 36.235294) був побудований у неоготичному стилі, з високою дзвіницею на три дзвони. Храм мав чотири вівтарі: Успіння Пресвятої Діви Марії (головний, зі статуєю Діви Марії, яка була виконана з блакитного мармуру італійським майстром у XIX ст. і донині залишається реліквією собору), Розп’яття Спасителя (його виконав спеціально для харківської святині польський художник Генрик Семирадський), св. Йосифа та св. Антонія Падуанського. Праворуч від головного вівтаря знаходився амвон, піднятися на який можна було з ризниці. Під амвоном стояла статуя св. Петра. На стінах костьолу у спеціальних нішах висіли полотнини-ікони. У храмі знаходилися дві сповідальні, виготовлені з дубу, та дубові лави.

Загалом діяльність харківських римо-католицьких священників та парафіян мала багато вимірів: було відкрито богадільню для іноземців та школу для бідних дітей-католиків, організовано будівництво кам’яної каплиці у місті Суми тощо. У роки Першої світової війни – це також піклування про тисячі біженців-поляків, які внаслідок політики російських військових були змушені виїхати до внутрішніх губерній імперії (в тому числі – до Харківської).

На жаль, прихід до влади у Росії більшовиків (1917 р.) та поразка українських національних сил у відбудові незалежної держави спричинили не найкращі зміни у житті польської громади Харкова. З іншого боку, після проголошення незалежності Польської Республіки (11 листопада 1918 р.) багато поляків повернулися на батьківщину. В Україні ж нова влада вела жорстоку боротьбу з віруючими, священиками та самим інститутом церкви.

Не стали винятком й харківські ксьондзи, доля яких склалася трагічно. Показовою в цьому сенсі є біографія настоятеля харківської римо-католицької парафії у 1919–1926 рр. о. Вікентія Ільгіна. У 1926 р. він був заарештований за звинуваченнями у здійсненні релігійних обрядів без попередньої реєстрації в РАГСі, зберіганні нелегальної літератури, врученні хабарів працівникам радянських установ, антирадянській агітації. Особлива нарада при колегії Державного політичного управління УРСР визнала о. Вікентія Ільгіна «соціально небезпечним елементом», після чого його відправили до Бутирської тюрми в Москві, а звідти – до табору на Соловецьких островах (де він й знаходився в 1927–1929 рр.). Згодом о. Вікентій Ільгін перебував на засланні в Архангельській області. На початку 1933 р. його звільнили та дозволили поселитися у м. Калуга. У вересні того ж року о. Вікентій Ільгін виїхав до Литви відповідно до радянсько-литовської угоди про обмін політичними в’язнями. Невдовзі колишній настоятель харківської римо-католицької громади перебрався до Польщі, мешкав у Варшаві, де й помер у 1937 р. Його наступник о. Леонард Гашинський був розстріляний у 1937 р. у віці 70 років разом з 12 активними харківськими парафіянами. Того ж року радянська влада віддала наказ про розстріл у повному складі (24 особи) співробітників «Польського дому».

Необхідно зауважити, що протягом 1920–30-х рр. важливу роль у житті харківського костьолу відіграла його підтримка з боку Посольства / Консульства Республіки Польща (50.002048, 36.249015). Саме завдяки такій допомозі, яка часто носила таємний характер, харківська святиня тривалий час могла функціонувати і була закрита однією з останніх у радянській державі. Відповідне рішення місцева влада прийняла у 1940 р., тоді ж було ліквідовано й харківську римо-католицьку парафію. Будівлю уже колишнього храму передали Харківському державному театру імені Т. Г. Шевченка (нині – Харківський державний академічний український драматичний театр імені Т. Г. Шевченка).

Собор Успіння Пресвятої Діви Марії відновив роботу під час німецької окупації в 1941-1943 рр. Богослужіння тут проводили здебільшого італійські священики-капелани. Після вступу до Харкова радянських військ храм знову закривається. У 1947 р. будинок костьолу передають обласному управлінню кінофікації. Відбувається внутрішня перебудова святині відповідно до нових потреб – зберігання старих кіноплівок. Усередині приміщення виростають стіни, простір розділяється на два поверхи. Поряд з будівлею з’являються майстерні та гаражі.

У роки «хрущовської відлиги» деякі несправедливо засуджені представники харківської римо-католицької громади були реабілітовані, на превеликий жаль, – посмертно.

На хвилі змін суспільного-політичного характеру наприкінці 1990 р. почала відроджуватися й харківська римо-католицька спільнота. Біля костьолу віруючі, переважно поляки, молилися за майбутню парафію та повернення храму. 7 січня 1991 р. на східцях церкви була відслужена перша за багато років меса, яку провів вікарний священик Київської парафії Воздвиження Хреста Господнього о. Юрій Зімінський. Того ж року був проведений процес реєстрації харківської римо-католицької громади та розпочалося повернення їй храму. У середині 2000-х рр. завершилася зовнішня та внутрішня реставрація харківського Собору Успіння Пресвятої Діви Марії. Сьогодні тут працює парафіяльна бібліотека та видавництво.

Джерела інформації:

  1. Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). – Ф. 965. – Оп. 1. – Спр. 1.
  2. ДАХО. – Ф. 965. – Оп. 1. – Спр. 5.
  3. ДАХО. – Ф. 965. – Оп. 1. – Спр. 6.
  4. ДАХО. – Ф. 965. – Оп. 1. – Спр. 19.
  5. ДАХО. – Ф. 965. – Оп. 1. – Спр. 21.
  6. Жур М. Історія римсько-католицької парафії в Харкові. – Режим доступу: https://catholic-kharkiv.org/yeparhiya/istoriya/istoriya-rimsko-katolitskoyi-parafiyi-v-harkovi/
  7. История Харьковского прихода Успения Приснодевы Марии. – Режим доступу: http://slovosnami.narod.ru/history.htm;
  8. Священники, які після ув’язнень і таборів були депортовані до Польщі і/або померли на «свободі». – Режим доступу: https://christking.info/uk/?deportowani#Ilgin.

Підготувала – Тетяна Коваленко, кандидат історичних наук