Шляхетська «нація»

Якщо говорити про соціокультурне розуміння впливів та засвоєння “свого” і “чужого”, то поява осіб із позначенням «шляхтич» уже свідчила про певні характеристики і, в якійсь мірі, про взаємопов’язаність соціокультурних процесів. Слобідська Україна виникла завдяки переселенцям з території колишньої Речі Посполитої, котрі, попри козацькі революційні дії середини XVII cт., перенесли сюди багато рис «шляхетської республіки». Соціальна еліта Речі Посполитої виявилася саме тим суспільним ідеалом, до якого прагнули старшини слобідських козацьких полків. Оскільки польська мова була основною для світських заходів у Речі Посполитій, то вона природно мала стати на Слобожанщині частиною вищої культури, культури нової шляхти, стрімко перетворюваного вищого прошарку козацького керівництва. Таких прикладів наприкінці XVII – на початку XVIII cт. буде доволі багато. Слід зауважити, що цей процес «ушляхетнення» був також характерним для сусідньої та консервативнішої козацької автономії – Гетьманщини, особливо у часи гетьманування Івана Мазепи (1687-1709 рр.). Оця «шляхетськість», «шляхетська нація» чи не найкраще поєднують минуле Польщі та України (власне ще й Молдови, Білорусі, Литви).

Виведення свого коріння зі шляхетних родів Речі Посполитої виокремлювало представників старшини з козацького загалу. І напевно, яскравим прикладом в цьому відношенні буде родина харківських полковників Донець-Захаржевських. Її родоначальник Григорій Донець з’являється у харківських реєстрах як заможний козак з 1660 р., 1662 р. – він десятник, а 1667 р. – вже сотник Харківського полку. У жовтні 1668 р. Григорій Донець підтримав московську владу в особі харківського воєводи Льва Ситіна (під час заворушення харківців) і став харківським полковником[1]. Рід Донець-Захаржевських керував Харківським полком до 1711 р., коли був заарештований зять Григорія Донця, Федор Шидловський[2]. Тобто увесь розвиток Харкова впродовж 1668 – 1712 рр. так чи так пов’язаний з діяльністю Донець-Захаржевських і їхньої рідні. Йдеться не лише про військові походи, будівництво укріплень чи досить помітне збагачення різними методами, але також про першу кам’яну світську будівлю у Харкові (полковницький будинок, переданий пізніше Харківському колегіуму) і, небезпідставно, про збережену до сьогодні перлину Харкова – Покровську церкву (той будинок знаходився поруч з нею).

Прапор Харківського полку

Власне, заслуги Донець-Захаржевських були визнані харківською владою ще 1894 р., коли вулицю Малу Німецьку (у самому середмісті) перейменували у Донець-Захаржевську. З 1920 р. більшовики змінили назву на провулок Фрунзе. Під час Другої світової війни окупаційною владою провулку надано стару назву Донець-Захаржевських. У 1943 р., після повернення радянської влади – знову Фрунзе, однак на початку 1950-х рр., під час повернення старих неполітичних назв, ім’я Донець-Захаржевських було відновлено (49.993496, 36.232909).

Власне, Захаржевським став писатися син Григорія Донця – Федір, що був зазначений полковником ще за життя батька, а остаточно посів посаду з 1690 р. (він нагло помер 1706 р. і похований поблизу тієї ж Покровської церкви). Таке пізніше ушляхетнення прізвища дало змогу найвідомішому історикові Слобожанщини Дмитру Багалієві висловити думку, що насправді Грицько Донець (а це прізвище вказувало на певний зв’язок з донським козацтвом) був простим козаком, а додаток до прізвища – засіб довести своє шляхетське походження, чого насправді не було. Твердження Дмитра Багалія не вірне. Свого часу, у 1672 р., харківський полковник був посланцем білгородського воєводи Григорія Ромодановського до гетьманських старшин, які називали його Захарьяшевичем[3]. Та цікавішою виявиться інша теза – про письменність чи неписьменність Григорія Донця. Адже підписи харківського полковника засвідчуються «латинкою». У 1684 р., засвідчуючи будівництво укріплень по Ізюмській лінії, Григорій Донець підписався: «k sim stroennym knigam harkouski polkounik Grigorij Donec ruku prilozyl»[4]. Хоча історик Євген Альбовський вважав Григорія Донця неписьменним, бо в чолобитній 1682 р. замість харківського полковника підписується писар («польскими буквами по-малороссийски») «K sey czelobitnoy Aleksandr Kulik Dovhomir wmisto сharkovskogo polkownika Hrihoria Gerofiova syna Donca po ieho weleniu ruku prylozil»[5]. За уважного розгляду Григорій Донець-Захаржевський виявиться досить таки втягненим у річпосполитський світ.

Федір Донець-Захаржевський уже може вважатися повним шляхтичем із впливовим оточенням, бо у ті часи навіть зять Донців, приїжджий з Москви стольник Федір Шилов, змінив прізвище на Шидловський, немов згадавши своє «польське походження». Саме Федір Донець-Захаржевський замовив поетові Івану Орновському великого панегірика на пошану свого роду, а чернігівський гравер Іван Щирський оздобив цей твір своїми гравюрами. Панегірик «Багатий сад» («Bogaty w parantelę, sławę y honory wirydyarz») вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври у 1705 р. Він був польськомовним, що мало підкреслити походження і значення родини Захаржевських. Як би там не було – перша книжка про Слобожанщину вийшла друком усе ж польською мовою. Численні античні сюжети та імена, «високий стиль», алегорії про цвіт, запахи, фонтани, латина у тексті визначають цю барокову пам’ятку. Слід визнати, що ця книга досить рідкісна і, незважаючи на наявність у Харкові, потребує перевидання, перекладу з академічною передмовою та коментарем. Панегірик однак охоче використовували і дещо перекладали знані українські письменники і філологи Валерій Шевчук та Леонід Ушкалов, а Катаржина Гловала навіть захистила у Бонні дуже об’ємну габілітаційну роботу, присвячену польськомовній поезії Івана Орновського. Треба додати, що крім внутрішнього поетичного змісту книжка має чималу естетичну вартість як пам’ятка з надзвичайно яскравим оздобленням та ілюстраціями.

Характерною ознакою панегірика є те, що розповідь Орновського насичена перебільшеннями і недостовірними свідченнями. Незважаючи на польську мову, Григорій Захаржевський Донець жене «ляхів», коли Ян Казимір стоїть (1663 р.) біля Глухова (насправді участь Григорія Донця у цих подіях непідтверджена). Рід Захаржевських виводиться з гербу Доліва, основною оздобою якого є троянда. Між тим, знову таки бракує фактів про появу цієї квітки на Дикому полі (у Харкові). Орновський говорить, що справжнє ім’я Григорія Донця – Адам, а Григорієм і ще й Донцем він став називатися лише після своїх виправ та служби на Дону. Тобто шляхтич Адам Захаржевський залишається однією із генеалогічних загадок.

Часом перебільшення Орновського втім мають під собою певний реальний ґрунт. Наприклад, в панегірику зазначається про участь Григорія Захаржевського у заснуванні Валок, Змієва, Райгородка, Черкаського, Ізюма і власного помістя Водолаги. Але в даному випадку передусім йдеться про те, що харківський полковник керував побудовою укріплень Ізюмської лінії, а не брав безпосередню участь у заснуванні вищезгаданих поселень (певно ж за винятком Водолаги). Так само підтверджена інформація про меценатську діяльність Захаржевських щодо фундації монастирів та церков (Курязького, поблизу Харкова, та Зміївського Миколаївського). Згадка у панегірику про полковництво у Харкові відомого діяча Івана Сірка (до речі – перша літературна і друкована фіксація цього факту), теж була підтверджена.

Не менш важливими звитяжцями постають брати Костянтин (помер від ран 1692 р.) і Федір (саме йому як основному діячеві родини й присвячено панегірик). Костянтинові, старшому сину Григорія Донця, узагалі чудово пасує лицарський образ як керівникові слобод та укріплень понад річкою Сіверським Дінцем (з них й постав Ізюмський полк). Напевно з Костянтином Донцем пов’язаний початок будівництва Ізюмського Спасо-Преображенського собору. Донці (Захаржевські) також перенесли Ізюм, осаджений ще їхнім попередником – балаклійським полковником Яковом Чернігівцем, на укріпленіший лівий бік Донця.

Історії Федора Донця-Захаржевського дуже показові у контексті військових виправ, які здійснювали козаки у складі російського війська. Боротьба з османами за Тавань (Казикармен) 1695 р. (між тим разом із гетьманом Іваном Мазепою) та похід до Прибалтики з описом плюндрування «естонських» містечок теж складають частину похвал харківському полковнику і стольнику (боярське звання йому надали у Москві).

Зміст панегірика дуже важливий і насичений численними алегоріями: під найбагатшим садом, засадженим трояндами, можна розуміти як Слобідську Україну, опановану у «боротьбі з татарами», так і розростання самого роду Захаржевських та їхньої влади на досить розлогих територіях.

Панегірик Орновського не був винятком. Його автор відомий своєю поезією і уславленням гетьмана Івана Мазепи, але для історії культури Слобідської України цей твір має виняткове значення. Сусідня козацька державність, Гетьманщина, перетворювалася у таку собі «Річ Посполиту в мініатюрі», втягуючи у той культурний обшир передусім слобідські полки. Слобідські старшини ріднилися з гетьманськими. За неперевіреними даними Федір Донець-Захаржевський поріднився з впливовою старшинсько-шляхетською родиною Потребич-Гречаних. Вони також підкреслювали свою значимість. Адже не дарма книжка Орновського побачила світ у Києві (а саме – в друкарні Києво-Печерської лаври), вагомому центрі православ’я і водночас зв’язків з Річчю Посполитою.

Власне, за шляхетським родом Донець-Захаржевських можна прослідкувати, аналізуючи зростання і втрату ними володінь. Чимало з них стали харківськими передмістями, тобто сучасний Харків частково сформувався з колишніх володінь Донець-Захаржевських – Лідне та Гиївка, Верещаківка, Пилипівка, Олексіївка. Однак колишні володіння цієї родини – це також великі населені пункти Слобідської України  – Березове, Борки, Буди, Стара Водолага, Жихар, Комарівка.

Рід Донець-Захаржевських продовжився не через гілку Федора, але завдяки нащадкам померлого на час виходу книги Орновського Костянтина. Його син Михайло став ізюмським полковником, а онук, теж Михайло – сумським. Через бічні лінії основні набутки роду перейшли до родин Щербініних, Крапоткіних,  Задонських. Своєю чергою пряма лінія Донець-Захаржевських припинилася 1871 р., коли останній її представник, Дмитро Андрійович Донець-Захаржевський, був задушений своїм небожем (сином сестри) Миколою Похвісневим.

Історія цього роду, певні складнощі з ідентифікаціями Григорія і Федора Захаржевських, латинка та польська мова – все це є дуже прикметним, але аж ніяк не винятковим. Ковалевські, Розаліон-Сошальські, Самборські і навіть Квітки також підкреслювали своє походження від шляхти Речі Посполитої. Механізми таких переходів є зрозумілими, але складними з точки зору висвітлення. Цілком можливо, що Адам Захаржевський походив з території сучасної Польщі, а Юрій Розаліон (Сошальський), полковий писар Ізюмського полку початку ХVIII cт., навчався у Краківській академії[6]. Але не викликає сумніву, що на початку XVIII ст. у середовищі світської верхівки Слобідської України відбувся злам у бік «польських цінностей» Речі Посполитої.

Польська, будучи мовою вищих прошарків та важливої сусідньої держави, викладалася в українських православних колегіумах, в т. ч. у досить далекому від кордонів Речі Посполитої Харкові. Як доводить Людмила Посохова, в місцевому колегіумі, наслідуючи київські традиції, також вивчали польську (хоча це й не було постійною практикою), а у бібліотеках викладачів були польськомовні казання. Досить показово, що, коли 1805 р. йменували харківські вулиці, майбутній провулок Іллі Мечникова (він йде перпендикулярно до вулиці Донець-Захаржевських) назвали Шванським[7] – певно на честь вдови Марії Шванської, дружини протоієрея Михайла Шванського, цікавого мислителя та викладача Харківського колегіуму. Головне, що саме на тій вулиці мешкав Федір Кудрицький, директор училищ Слобідсько-Української губернії і колишній вихованець колегіуму. Сучасні провулки у назві та історії сполучили шляхетність та колишню колегіумську вченість.

Польська мова, шляхетство і наслідування – швидше за все це лише наслідки річпосполитської доби в українській історії, що мала відгомін на Слобожанщині. Доби, що припиняла своє існування з кінцем Речі Посполитої. В даному випадку йдеться не лише про політичний контекст, але й про культуру, що попадала під «колеса Просвітництва». Польська мова втратила важливу роль у культурному просторі (як власне й латина), поступившись місцем французькій та німецькій. Однак приєднання до імперії Правобережної України та власне польських земель з часом спричинило потребу у фахівцях з тієї мови.

Джерела інформації:

  1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссией. – СПб., 1879. – Т.9. 1668–1672 гг.
  2. Альбовский Е. Харьковские казаки. Вторая половина XVII в. – Харьков, 2005.
  3. Багалій Д.І. Історія Слободської України. – Харків, 1918.
  4. Державний архів Харківської області (ДАХО). – Ф.3. – Оп.10. – Спр.650. – Арк.3 зв.
  5. Загоровский В. Изюмская черта. – Воронеж, 1980.
  6. Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII – першої третини XVIII cт. Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2009.
  7. Орновський. І. Багатий сад. Пер. В.Шевчука  //Марсове поле. – Кн.2. – Київ, 1989. – С. 143- 148.
  8. Письма и бумаги императора Петра Великого. – Москва, 1956. – Т.10 (январь–декабрь 1710).
  9. Посохова Л. На перехресті культур, традицій, епох. Православні колегіуми України наприкінці XVIIна початку ХІХ ст. – Харків, 2011.
  10. Посохова Л. Польська книга в особистих бібліотеках харківських інтелектуалів XVIIIcт. // Польський альманах. Харків, 2015. – Вип. 7. – С.20-28
  11. Ушкалов Л. Національні світи слобідської літератури // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвузівський збірник наукових статей. — Донецьк, 2009. – Вип. ХХ. – С. 87-96.
  12. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 2005. – Т.2.
  13. Шевчук В. Чернігівський поет другої половини XVII – поч. XVIIIcт. Іван Орновський // Сіверянський літопис. – 2007. – № 5. – С.53-60.
  14. Glowalla К. Kommertierte Ausgabe der polnischsprachigen Gedichtbännde von Jan Ornowski / Ivan Ornovskyj. 2 Hälfte des 17 – Anfang 18 Jahrhunderts. – Bonn, 2013.
  15. Ornowski J. Bogaty w parantelę, sławę y honory wirydyarz herbownemi Wielmożnych Ich Mościow Panow P. Zacharzewskich, pozornie po swych kwaterach zasadzony, różami na ozdobę rodowitey, sławney y zamożney w honory prozapiey, in triade róż wysymbolizowaney. Jego Carskiego Nayaśnieyszego Maiestatu Stolnika y Połkownika Charkowskiego, W. Jego Mci Pana P. Theodora Zacharzewskiego, nieśmiertelnemu imieniu oyczystą muzą przez przychylnego y życzliwego sługę Jana Ornowskiego, w prezencie szczerey życzliwości oddany. Roku ktorego ogród Maria zamkniony, wydała kwiat Jesseyski dziwnie rozwiniony. – W.S. ćudotworney wielkiey Lawrze Kijowo Pieczarskiey, 1705.

Підготував – Володимир Маслійчук, кандидат історичних наук


[1] Див. подробиці про цей рід та засвоєння річпосполитських цінностей козацькими старшинами: Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVIIпершої третини XVIII cт. – Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2009. 

[2]   Cвоєрідно, але його звинуватили у привласненні майна та маєтків шляхтичів з Білорусі під час Великої Північної війни. – Див.: Письма и бумаги императора Петра Великого. – Москва, 1956.  – Т.10 (январь–декабрь 1710). – С.748.

[3] Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссией. – СПб., 1879. – Т.9. 1668–1672 гг. – С. 922, 923, 962.

[4]  Цит. за: Загоровский В. Изюмская черта. – Воронеж, 1980. – С.220.

[5] Цит. за: Альбовский Е. Харьковские казаки. Вторая половина XVII в. – Харьков, 2005. – С. 131.

[6] Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 2005. – Т. 2. – С. 367.

[7] ДАХО. – Ф. 3. –  Оп.10. – Спр. 650. – Арк.3 зв.