Польський вимір допомоги нужденним жертвам війни

Історія Польщі знає багато прикладів національних підйомів та втрат. І все це зазвичай стосується самої країни, але що відбувається за її межами? Адже чимало поляків мешкало поза її етнічними та історичними кордонами, проте від цього вони не переставали бути складовою даного народу, відіграючи свою роль у його історичній долі. А тому будь-яке історичне дослідження з історії Польщі має охоплювати усі сфери і події, пов’язані із представниками цієї нації.
Тож мова піде про долю поляків, котрі потрапили у досить скрутне становище на території Російської імперії, а точніше – Харківської губернії. Події охоплюють 1914-1916 рр., тобто – найважчі для пересічних людей воєнні часи.
Війна спричинила великі втрати серед населення губернії. Частина її мешканців (а це були переважно голови родин) відправилася на війну, залишивши свої сім’ї у місті. Багато з них загинули, так і не побачивши свої рідні оселі. А серед тих, кому пощастить повернутися, чимало осіб, внаслідок травм та поранень, отримають жахливий статус «Жертва війни» і вже не зможуть повноцінно виконувати свої функції «годувальника сім’ї». До цієї ж категорії зарахують також дітей-сиріт і тих осіб, котрі втратили свій дім чи майно в результаті військових дій. Поляки Харківської губернії також масово потрапляли у скрутне становище і відчайдушно шукали вихід із цієї ситуації.
Вирішенням різних проблем, пов’язаних з заподіяними війною збитками, зайнявся місцевий орган управління – Харківська губернська канцелярія. За прикладом інших міст Російської імперії, вона затвердила у межах губернії першу інституцію з соціальної допомоги – «Товариство надання допомоги полякам, котрі беруть участь у війнах, та нужденному польському населенню, що постраждало від військових дій (рос. – «Общество вспомоществования бедным семействам Поляков , участвующих в войнах и бедствующему польскому населению, пострадавшему от военных действий») – пер. Горяїновський 13, нині – вул. Квітки-Основяненко.
Вивчення архівних матеріалів дозволяє трактувати цю нову організацію як самостійну і водночас цілком залежну від вищих органів влади в Петрограді. Але чому так? Розглянемо нижче.
Створення Товариства було непростим процесом, воно пройшло кілька стадій. Зрештою ця організація була затверджена харківським губернатором – на підставі надання офіційного листа і перевірки членів Товариства на вищому рівні (йдеться про верифікацію роду їх діяльності в минулому, причин переїзду з однієї частини міста до іншої тощо). Такий контроль міська канцелярія поклала на місцеву поліцію і протягом місяця (у серпні-червні) її представники перевіряли достовірність інформації про членів Правлячого комітету Товариства, що мав складатися відповідно з 7-27 членів. Оскільки кожен член правління мав доступ до фінансів, тому щодо них також застосовувалися додаткові форми контролю. Зокрема, аналіз заяви члена Правлячого комітету Товариства Юзефа Кареницького (номер та дата документу не вказані) і заяви Олени Должанчик (№13442, складеної на ім’я пристава 3-ї дільниці м. Харкова 9 вересня 1915 р.) дозволяє стверджувати, що члени цієї організації мали обов’язково повідомляти про переміщення на терені міста чи поза його межами, при зміні місця проживання в межах міста, у випадку своєї відсутності понад двох днів і навіть тоді, коли було треба поїхати на дачу або до родичів. Відповідні заяви відсилалися виключно до органу наглядового контролю, який на перших етапах існування Товариства складався з членів Правлячого комітету і мав звітувати безпосередньо до губернської канцелярії після кожного зібрання комітету.
Таким чином, можна зробити висновок, що Товариство було цілком підконтрольним органом, але все-таки його статус не можна інтерпретувати настільки однозначно.
Будучи по суті закладом соціального спрямування, Товариство мало свій Статут, де зазначався план дій з надання допомоги уразливим прошаркам польського населення міста. Цей документ затверджувався особисто головою Петроградської канцелярії за умови надання оригіналу статей, розроблених членами Правлячого комітету Товариства. Цей, як на перший погляд, простий документ приховував у собі цікаві подробиці.
Скажімо, на підставі §19 Статуту кожне представництво Товариства не мало статусу юридичної особи, а отже – з формальної точки зору залишалося філіалом Петроградської канцелярії. Воно було підконтрольним наглядовому органу, що складався з 3-7 членів і особисто завідуючому діловиробництвом Нєсмєлову. Але водночас кожне представництво (згідно із пунктом 1.1 §19 Статуту Товариства) мало право набути статус юридичної особи. Для цього було треба, аби представник правління місцевого Товариства зареєстрував місце його діяльності безпосередньо в генерал-майора, князя Оболенського. Окрім того, (згідно з § 18 Статуту Товариства) його положення могли бути змінені на першому ж зібранні Правлячого комітету, за наявності 2/3 його членів. У такому випадку представництво отримувало широку автономію, могло вибирати на свій розсуд комітет правління у складі не менше ніж 3-х членів, ухвалювати власний бюджет і встановлювати зв’язки з іншими благодійними організаціями в країні. Наприклад, з Союзом міст, що займався справами біженців i, зважаючи на призначення Харкова евакуаційним пунктом, тісно співпрацював з Товариством.
Поява такого тандему організацій потягнула за собою створення все нових і нових об’єднань на території губернії і за її межами. Згідно з проектом статуту від 24 червня 1915 р. представництво можна було відкрито у будь-якій місцевості, за умови, якщо на її території буде не менше ніж 10 бенефіціаріїв. Товариство також співпрацювало з різними меценатськими фондами. В цьому зв’язку можна згадати про взаємодію із комітетом великої княгині Тетяни Миколаївни, а також – про першу спільну програму дій з іншими подібними організаціями. Метою цього кроку був розподіл діяльності за місяцями, з метою економії і надання допомоги якомога ширшому колу поляків, які зазнали збитків в результаті війни.
Цікаво, що Товариство було неоднорідним у соціальному і національному плані. Початковий склад його Правлячого комітету був таким: Іван Вільга, Марія Вільга, Юзеф Кареницький, Зенон Шавинський, Станіслав Вершило, Юзеф Дворжанчик, Олена Дворжанчик. Тобто до цього управлінського органу було включено мінімум осіб, потрібних для його затвердження (згідно із заявою Харківської канцелярії №1088 від 1 січня 1915 р.). В подальшому Товариство однак розвивалося і поширювало свою діяльність, залучаючи до співпраці інші благодійні організації. Скажімо, на першому ж зібранні Правлячого комітету було ухвалене рішення, що у складі усіх комісій Товариства мають бути представники інших благодійних організацій. Зокрема, сюди формально входили по двоє членів Союзу Міст, що займалися питанням біженців, та комітету великої княгині Тетяни Миколаївни (згідно із протоколом І-го зібрання Правлячого комітету Товариства від 23 липня 1915 р.).
Отже, Товариство розвивалося та змінювалося у відповідності із потребами часу, збагачуючись новими членами і сферами діяльності. Водночас воно продовжувало бути суто благодійної організацією, покликаною надавати допомогу представникам польської меншини, котрі зазнали збитків і втрат під час війни. Це – унікальний і цікавий приклад трансформації і взаємодії різних благодійних організацій, в масштабах усієї держави і на локальному рівні, які відображають мультиетнічну мозаїку Російської імперії (в т.ч. – Харкова) у роки Першої світової війни.

 

Джерело інформації:

1. ДАХО – Ф. 29. – Оп. 1. – Спр. 667.

Підготував – Максим Агарков.